Взяти просте і показати цікаве. Автор перформансу про те, навіщо 50 днів спостерігати за людьми і що потім робити

Танцювальний спектакль «Сорочки та черевики»

Танцювальний спектакль «Сорочки та черевики» / Ян Галас (Перший Театр)

17 серпня у Львові відбувся один із небагатьох показів українсько-американського танцювального спектаклю «Сорочки та черевики», який розповідає про те, що відрізняє і що робить людей однаковими.

Перформанс з’явився у результаті спільної праці двох хореографів: Пітера Кайла з Нью-Йорка та Антона Овчіннікова з Києва.

Автори протягом кількох місяців досліджували, як люди різних культур виконують повсякденні побутові дії, пропустили це через низку роздумів, обговорень і перетворень та презентували глядачам у формі танцювальної вистави.

Антон Овчінніков – хореограф, перформер і засновник Міжнародного фестивалю сучасного танцювального театру Zelyonka Fest

Антон Овчінніков – хореограф, перформер і засновник Міжнародного фестивалю сучасного танцювального театру Zelyonka Fest /life.pravda.com.ua

В інтерв’ю «Секції» один з хореографів спектаклю Антон Овчінніков розповів, як народилася ідея створення цього проекту, що у ньому закладено та чого очікувати далі.

Звідки виникла ідея перформансу і як ви над ним працювали?

Перформанс став результатом дослідження, яке тривало майже рік — з вересня 2017. У Пітера (Пітер Кайл, хореограф, який працював над проектом, — авт.ред.) є соло-перформанс, який називається «One hundred days» — протягом 100 днів він щодня виходив у певні публічні простори і спостерігав за людьми. Потім він зробив виставу, яка складалася зі щоденних рухів ста людей. За формою вона доволі проста: є текст, наприклад, «Хлопець, який грає у футбол», «Дівчина, яка збирає квіти», і він просто це зображує. Відбувається це все під музику, за продуманою структурою, має композицію.

Танцювальний спектакль «Сорочки та черевики»

Танцювальний спектакль «Сорочки та черевики» / Ян Галас (Перший Театр)

Пітер розповів мені про це, але я не розумів, що тут може бути цікавого. Згодом, після того, як він надіслав мені відео своїх спостережень, після багатьох розмов, я зрозумів, що сам процес фіксації рухів, роздумів, обговорень набагато цікавіший за фінальний результат на сцені. Це виключно моя думка. Крім того, дійство нерозривно пов’язане зі збором та аналізом інформації. Адже без розуміння процесу спостерігати аза рухами людей, що виступають, не дуже цікаво.

Коли ж Пітер приїхав до України, побачив характерні для нас речі, які не притаманні американцям (наприклад, акуратно складені руки учня за партою та підняття однієї на знак того, що він хоче відповісти, — авт.ред.). Тож виникла ідея зробити дослідження різниці у фізичній ментальності людей. Мене це зацікавило, але я сказав, що у підсумку глядачу має бути цікаво дивитися на це. Вистава повинна чіпляти.

Скільки часу ви досліджували людей і як це відбувалося на практиці?

Ми почали знімати людей одночасно з Пітером 24 серпня 2017 року. І робили це протягом 50 днів. Я працював у Києві, Кропивницькому та Херсоні. Просто брав камеру і намагався непомітно записувати на неї рухи тих чи інших перехожих.

Не було конфліктів з цього приводу? Зрештою, вас могли помітити.

Було багато разів, що помічали. Я взагалі весь час відчував себе шпигуном *сміється*. У мене була маленька камера, типу GoPro, яку я чіпляв на пояс і намагався стояти у різних позах, щоби не привертати уваги. Спрацьовувало не завжди. Потім, коли вже переглядав відео, бачив, що ось тут мене помітили, але людина до кінця не розуміла, чи я її знімаю, чи ні, тож намагалася якось переконатися або відверталася.

Ви трансформували побачене на відео у текст, а потім у рухи?

Так, ми багато обговорювали кожен рух, який був на відео. Учасники вистави описували його словами, потім ці слова інші учасники перетворювали на рухи. Робити це нам допомагав танцювальний досвід. Це спрощувало справу, адже у нас є словник, за допомогою якого ми можемо описати тонус, об’єм руху та інше. Але навіть найпростіший рух можна описати двома реченнями, а можна двома сторінками. Хтось кольором описував, хтось тваринами. Все залежить від сприйняття конкретної людини.

Наприклад, ще до початку вистав у нас був воркшоп у Києві, куди ми запросили людей, не пов’язаних із театром, і провели невеликий експеримент. Розділили цих людей на дві групи: одним показали кілька разів відео та попросили їх передати побачене у текстовому форматі. А учасники другої групи мали відтворити рухи за описом зі слів.

Це повторює процес створення вистави. Власне, коли ми читали описи, підтверджували для себе думку, що всі люди бачать світ по-різному і звертають увагу на різне.

Танцювальний спектакль «Сорочки та черевики»

Танцювальний спектакль «Сорочки та черевики» / Ян Галас (Перший Театр)

Але все ж таки ви лишили текстову складову у виставі. Чому?

Текст, який ми використовуємо на початку, має за мету тільки трохи ввести глядачів у контекст, дати розуміння того, що вистава побудована на трансформації тексту у фізичний рух. Перформанс не має сюжету чи історії, у нього не закладене емоційне сприйняття навколишнього світу. І спочатку ми думали, що це буде єдиний текст.

Але далі, коли ми вже почали створювати структуру вистави, я висловив припущення: для того, щоби розповідати про якісь фізичні особливості інших людей, треба розповісти також про свої. Інакше як можна зрозуміти, що це ти, а це — ні?

У нас був триденний процес дослідження один одного, коли ми не знали, хто саме нас досліджує. Потім кожен створив описовий портрет колеги. І на базі цього ми побудували ту частину вистави, де кожен з учасників різними засобами розповідає про себе: хто я такий, як я себе бачу і як мене бачать інші.

Зі сцени лунає текст трьома мовами: англійською, українською і російською. Чому саме ці мови?

Ними спілкуються учасники перформансу. Ми не намагалися зробити виставу репрезентативною і показати, що от стільки людей говорять українською, а стільки — російською. Але, наприклад, у нашій команді україномовний тільки один учасник. Інші українську знають, але спілкуються у побуті переважно російською.

За останні роки ми робили досить багато вистав, де використовується текст. І це питання — якою мовою ми маємо говорити на сцені — постійно виникає. Є думка, що якщо ми презентуємо український театр в Україні, то зобов’язані говорити українською. Але я весь час сперечаюся із такою тезою. Зараз Україна двомовна. А для  мене сучасний театр — це, у більшій мірі, про те, що є насправді, про чесність. То чому, якщо у житті я спілкуюся російською, на сцені маю робити інакше?

Щодо музичної складової. Там можна почути і бітбокс, і записи звуків з вулиць. Як це поєдналося в один музичний супровід?

Вся музика, пропозиції по ній лунали вже тоді, коли почалися репетиції. Дівчата, композиторки, які відповідали за цю частину, дивилися, що ми робимо, пропонували свої ідеї, ми — свої. Так у процесі обговорення і народилося те, що чує глядач. Кінцевий результат уся група почула за три дні до прем’єри.

З нашого боку було побажання, щоби у музику були вплетені звуки міст. Частину таких записів ми зробили в Україні, дещо Пітер привіз з Нью-Йорка.

А щодо бітбоксу… Нам був потрібен чіткий ритм на початку вистави. Виявилося, що композиторка вміє це робити. Так ця частинка і з’явилася. Це перформативна складова — все, що можна зробити вживу і зараз, ми робимо тут і зараз.

Як вашу виставу сприймають люди? Які відгуки?

Реакція і відгуки — це досить складна тема. Зазвичай 90% відгуків, які ми чуємо, позитивні. Просто люди, які мають негативне враження, з нами не спілкуються. Якщо комусь не подобається, він виходить посеред вистави або мовчки йде наприкінці. Люди ніби поважають наші старання і тому не говорять те, що думають.

Але фідбек все ж різний. Деякі речі люди не розуміють, як ми би того хотіли. Але причина цього ще і у тому, що у нас не було достатньо часу зробити їх такими, як ми бачимо. На репетиції через графік усіх учасників залишилося всього три тижні. Тому нам не вдалося до кінця сфокусувати увагу глядачів на потрібних моментах, іноді їхня увага розсіювалася.

Утім часто люди не сприймають нашу роботу, бо вважають театр суто розважальним елементом життя. І якщо там немає драйвової музики, віртуозних стрибків, від яких перехоплює подих, вони лишаються незадоволені. Дехто ж задається питанням: «Навіщо мені це показують? Навіть я так можу зробити». І тут я погоджуюся — звісно можуть! Бо вся лексика, рухи — це те, що ми бачили на вулиці. Це про те, щоби спробувати звернути увагу на фізичну частину свого життя, на яку більшість людей уваги не звертає. На інших ми ще інколи дивимося, але про себе мало що можемо сказати. Такий перформанс — це можливість для нас поставити дзеркало перед людьми і сказати: «Спробуйте подивитися на себе».

Можливо, дехто наприкінці спитає: «Навіщо мені це потрібно? Я ж нічого не дізнався». Ймовірно, так воно і є. Але це можливість зробити більш об’ємним своє життя.

Насправді вистава мінімалістична і це допомагає більше розуміти, що ми робимо, чому стоїмо у тих чи інших позах у конкретний момент.

Чи будуть подібні проекти далі?

Є дуже багато різних речей, які раптово стають нам цікаві і, можливо, ми будемо продовжувати, але в якій формі, в якому складі, поки що не знаю.

У планах поки нічого конкретного немає, але постійно йдуть обговорення. Нещодавно, наприклад, говорили, що можна взяти темою вистави рухи, які людина робить тільки сидячи на стільці. Її можна зробити ще більш мінімалістиною. Але вистава має бути цікавою для глядача, інакше він міг би просто прочитати дослідження, а не приходити і дивитися на нас. Тому маємо ще більший виклик і інтерес — взяти щось простіше і зробити цікаве.

Leave a Reply

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: