Історії українців, які повернулися з полону «ЛДНР»

Процедура обмена пленными, 28 декабря 2017 года

Процедура обміну полоненими, 28 грудня 2017 року / Serg Glovny / Zuma / ТАСС

27 грудня 2017 року на підконтрольну Україні територію з полону «ЛДНР» повернулися 74 особи. Пропонуємо вам розповіді про те, що відбувалося з трьома з цих людей.

«Секція» публікує частковий переклад матеріалу «Медузи».

Як відбувався обмін полоненими

27 грудня 2017 року відбувся наймасовіший за два роки ведення АТО обмін полоненими: між самопроголошеними «Донецькою і Луганською народними республіками» з одного боку та Україною — з іншого. На підконтрольну Києву територію повернулися 74 людини; сепаратистам передали 237 жителів Донецької і Луганської областей, громадян Росії серед них немає.

Обмін полоненими був ключовим пунктом Мінських угод, підписаних в лютому 2015, однак відбувся майже три роки по тому. 15 листопада 2017 року президент Росії Володимир Путін зустрівся з патріархом Кирилом і українським політиком Віктором Медведчуком — спецпредставником України в контактній групі з врегулювання конфлікту в Мінську. Медведчук попросив Путіна «вплинути на сепаратистів», щоб прискорити процес обміну полоненими. У той же день Путін провів перші телефонні переговори з лідерами «ДНР» і «ЛНР» — Олександром Захарченком та Ігорем Плотницьким. 29 листопада 2017 на зустрічі контактної групи в Мінську Україна і представники сепаратистів домовилися, що обмін відбудеться до Нового року.

Дата обміну — 27 грудня — стала відома за день до нього. Обмін пройшов в двох точках: біля пропускного пункту «Майорське» в Донецькій області і в районі населеного пункту Горлівка. Всього на непідконтрольні Україні території поїхали 237 осіб, у зворотному напрямку — 74 людини. Близько 15 осіб потрапили в складений Києвом список для обміну, але відмовилися їхати в самопроголошені республіки; це, наприклад, одесит Анатолій Слободяннік, якого звинувачували у викраденні депутата Верховної ради Олексія Гончаренка.

Оскільки «ЛДНР» не опублікували списків обміняних полонених і не відповіли на запити видання, історій з цього боку немає.


Едуард Нєдєляєв

47 років, підприємець з Луганська; був обвинувачений у «державній зраді» і «розпалюванні ворожнечі», засуджений «владою ЛНР» до 14 років позбавлення волі; провів в ув’язненні близько року

До останнього моменту ми взагалі не знали, буде цей обмін або не буде. Всіх, кого приготували для обміну, попросили написати прохання про помилування на ім’я [голови «ЛНР» Леоніда] Пасічника. Але не обіцяли точно, поміняють чи ні. Я дізнався все вже тільки вранці [27 грудня], коли була перевірка зеків і сказали: «Збирайтеся, через годину поїдемо».

Звичайно, я зрадів, але сумніви були до останнього. Всю дорогу конвой говорив, ніби ще нічого не факт, все може помінятися. Я зрозумів, що нас дійсно змінять, тільки коли ми приїхали в Майорськ і я побачив, здається, [віце-спікерку Верховної Ради України] Ірину Геращенко — у мене вікно було відкрито, вона підбігла, притулилася до вікна. Ось тоді я зрозумів, що так — це правда.

Я все життя займався ремонтом електроніки; коли почалася війна, свій профіль особливо не міняв. Я не знаю, як це пояснити… У мене відчуття патріотизму з дитинства було укоріненим. Тому, коли в Луганську почалася «російська весна», я не зміг просто взяти і втекти. Я ще в 2006 році потрапив в аварію, отримав інвалідність, до служби в армії був не придатний. Але щось корисне для країни робити хотілося. Поки в Луганську все ще було мирно, ми виходили на демонстрації за єдину Україну, листівки друкували, вели бесіди з людьми на вулицях. Пішла масована хвиля агітації з боку Російської Федерації, і ми намагалися їй протистояти.

Звичайно, ми не думали, що в підсумку дійде до такого. Ми думали, що є міліція, армія — вони зупинять те, що відбувається. А потім вийшло так, що міліція сама їм [проросійським протестуючим] допомагати почала. Це дуже здивувало.

Проросійський мітинг у Луганську 5 квітня 2014 року, за день до захоплення будівлі СБУ

Проросійський мітинг у Луганську 5 квітня 2014 року, за день до захоплення будівлі СБУ / Roman Pilipey / EPA

[Коли в Луганській області почалися бойові дії] ми в фейсбуці організовувалися з волонтерами, з’ясовували координати, де стояли війська противника, вогневих точок, відстежували пересування. Я тоді в фейсбуці сховав свої ім’я та прізвище, щоб, якщо що, убезпечити себе. Намагався писати про те, що відбувається в місті. Українських ЗМІ у нас вже не було, писали тільки еленерівські, правди було отримати нізвідки. Я намагався нічого особливо екстремального не писати, щоб не привертати уваги. Але, мабуть, не стримався.

У день арешту, це було 22 листопада 2016 року, я з дружиною відвозив молодшу дитину в садок. Ми вже від’їхали від садка метрів на сто, і тут чотири чорні машини блокували наш рух, вискочив натовп чоловіків з автоматами, мене поклали на асфальт, наділи наручники. Одні сіли в нашу машину — і з дружиною поїхали додому робити обшук, інші поїхали зі мною в мою майстерню. Потім відвезли мене в «МДБ» [«міністерство держбезпеки»], забрали комп’ютер і почали вивчати мій акаунт у фейсбуці. Зрештою моя справа складалося з трьох папок, де було близько 500 листів. Це все — роздруківки моїх постів у фейсбуці. Всі звинувачення базувалися на них.

Спочатку, коли мене прийняли, мені інкримінували статтю 343 кримінального кодексу «ЛНР» — це розпалювання ворожнечі за расовою ознакою, тобто до російського населення. Коли стали перевіряти переписку в фейсбуці, знайшли мої повідомлення, де я передавав ВСУ [Збройні сили України] і волонтерам координати позицій сепаратистів. Ці відомості були віднесені до військової таємниці — за це мені інкримінували зраду батьківщині і шпигунство на користь іноземної держави. У дужках було написано: іноземна держава — це Україна.

Я півроку сидів у підвалі в «МДБ», а 31 травня 2017 року мене перевели в луганське СІЗО, і до моменту обміну я був там.

Підвал — в будівлі [«МДБ ЛНР»; до початку конфлікту тут розташовувалося управління СБУ по Луганській області], там вісім камер різного розміру. Три камери досить просторі, ще п’ять камер маленькі — на одну-дві особи. О шостій ранку підйом, з конвоєм, по одному, людей виводили в туалет — він один на весь підвал. Після туалету сніданок, після сніданку перевірка ув’язнених. Протягом дня могли викликати на допит. Годині о шостій вечора була вечеря, через годину — знову вивід по одному в туалет. На прогулянку не виводили, всі переміщення по території були в кайданках і з мішком на голові. Вікон в камері, природно, не було.

Співкамерники у мене були різні. Були й люди з проукраїнською позицією, і сепаратисти. Найдовше я сидів з бійцем ЗСУ, який проходив службу в [підконтрольної Україні] станиці Луганській. Так вийшло, що, коли він звільнився з нічної зміни і стояв на блокпості, вирішив допомогти бабусі дотягнути через міст важкі сумки до блокпоста сепаратистів. Коли він дотягнув ці речі, ззаду його заблокували візком з овочами, направили автомати. Назад він відійти вже не зміг, вирішив стрибнути з моста. А він там дуже високий — метрів 20, може більше. Хлопець стрибнув, трохи не розрахував і замість води потрапив в прибережну зону. Зламав руку, ногу. Розвідка сепаратистів його витягла; відвезли в лікарню в Луганську, прооперували і кинули в підвал.

У станиці Луганській відкрився пішохідний перепускний пункт

У станиці Луганській відкрився пішохідний перепускний пункт / Луганська обласна державна адміністрація / Facebook

Мені, можна сказати, пощастило: вони побачили в гаманці посвідчення про інвалідність і особливо не били. Мабуть, боялися, що вб’ють. Я відбувся мікроінсультом і синіми [від ударів] ногами. А ось бійців ЗСУ, які потрапляли в підвал, я чув, що їх били дуже сильно. Приносили потім на простирадлах в несвідомому стані.

У СІЗО вже було трохи краще, ніж у підвалі. Там був туалет у камері, годували тричі на день, можна було виходити на прогулянки. Трохи легше.

Суди почалися в червні 2017 року, але у мене [вже тоді] була надія, що мене поміняють. Ще в грудні 2016 роки мені говорили, що мене подали на включення в списки на обмін.

Звичайно, я хочу забрати сім’ю до Києва, але поки можливості такої немає. Зараз вийду з лікарні, буду думати, що робити далі. Буду шукати роботу за своїм профілем, як і раніше сподіваюся, що ще повернуся в український Луганськ.


Іван Тиренко

26 років, житель Бердянська, український доброволець, провів в полоні близько півтора року

Відчуваю себе нормально — ну, настільки нормально, як можна себе відчувати після полону. Приходять волонтери, допомагають.

Я диверсант, потрапив у полон при виконанні завдання — потрібно було пройти через блокпост сепаратистів. Але на мене там вже була орієнтування, і по ньому мене схопили і посадили в полон. (Сміється.) Це було 8 травня 2016 року, поблизу Єленівки в Донецькій області. Мені було приємно, що мною зацікавився багато людей — шість чоловік на одного мене. Зайшли в автобус, почали звіряти фотографії, звірили — і я відразу отримав прикладом в обличчя. Потім мене затягли в якусь кімнату, Сепари обурювалися, що на мене в їх базі немає ніяких справ.

Потім мене відвезли в Донецьк, в будівлю УБОЗ, там сиділа їх контррозвідка. Привезли мене десь о 12 дня, допит тривав до 12 ночі. Потім відвезли в ізолятор тимчасового тримання, там мене відмовлялися брати, тому що я був в дуже поганому стані. Синій, що [купюра] п’ять гривень, — били дуже сильно.

Потім мене відвезли в «МДБ», я там пробув три дні на допитах. Після них відправили на гауптвахту, там вже не сильно катували. Гауптвахта — це в’язниця для своїх же сепарів, але тільки військових [які виступали на боці «ДНР» і в чомусь завинили]. Двічі на день виводили в туалет, годували жахливо — давали комбікорм, який свиням зазвичай дають. Потім мене перевезли в Макіївку, і я там сидів рік, до обміну. Годували вже трохи краще, три рази на день.

Колонія в Макіївці, Донецька область

Колонія в Макіївці, Донецька область / Валерій Шарифулин / ТАСС / Vida Press

Я доброволець, ніхто не розумів, з якого я батальйону, — і тому отримував за всіх — за «Правий сектор», «Азов» і «Айдар». Військових же намагалися не сильно чіпати, тому що ніби як Захар [Олександр Захарченко] заборонив це. А таких, як я, називали спецконтингентом. І зганяли всю злість.

У мене не було ні вироків, ні статті. Тільки допити були — і все, навіть нічого не пред’являли. Допитували про цілі і завдання приїзду. Я намагався не відповідати. Мені давали підписувати папірці, що я і Захарченка вбити хотів, і [польових командирів сепаратистів] Моторолу з Гіві. Хотіли показати, якого важливого диверсанта спіймали. Я підписав усі, звичайно. У мене не було стільки здоров’я, щоб не підписувати.

Я почув про обмін по радіо. Цей їх [т.зв. міністр оборони «ДНР»] Едуард Басурін сказав, що ніби як буде, але точно не було відомо коли. Що мене обміняють, дізнався в останній день — спочатку особливо і не вірив.


Микола Герасименко

41 рік, житель Кривого Рогу, військовослужбовець 40-го окремого мотопіхотного батальйону «Кривбас»; провів в полоні близько трьох років

Настрій вже трохи краще. Відчуваю себе середньо: звичайно, є проблеми зі здоров’ям. Всі хлопці, які повернулися, проходять обстеження. Коли випишуть, ще невідомо.

[У день звільнення] думок особливо не було — ейфорія тільки якась. Все було незрозуміло, і тільки коли я вже Ірину Геращенко побачив — зрозумів, що обмін дійсно відбудеться.

Про обмін я дізнався за два дні до нього — по місцевому радіо оголосили. А через годину відкрилися двері [в камеру], і нам сказали: ось, буде обмін, готуйтеся. Ну я відразу запитав: це як, всі потрапляють? Мені відповіли, що з цієї камери всі. Я просто звик все уточнювати, тим більше підозрював, що не всіх обміняють. Так воно і вийшло — частина хлопців залишилася, їх не віддали.

Сидів я в Макіївській колонії. Нас в камері було три людини — всі мої товариші по службі. Ми були окремо від загальної маси засуджених. Там [у Макіївській колонії] я провів півтора року. Спочатку мене брали їх козачки, відправили в Донецьк.

Ми потрапили в їх засідку 9 лютого 2015 року. Тоді [сепаратисти] перекрили дорогу. [Це було] на виїзді з Дебальцевого, в сторону Артемівська [Бахмут з 2016] . Я був за кермом автомобіля, зі мною було ще три людини.

Я служив у батальйоні «Кривбас», який вони [сепаратисти] дуже сильно не любили, ми їм дуже добре насолили з 2014 року.

40-й окремий мотопіхотний батальйон — батальйон Збройних сил України, створений як добровольчий 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас» з мешканців Кривого Рогу та області.

40-й окремий мотопіхотний батальйон — батальйон Збройних сил України, створений як добровольчий 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас» з мешканців Кривого Рогу та області. / Прапор 40-го БТрО «Кривбас» / uk.wikipedia.org

У полоні було все. Більше нічого не скажу.

Пред’яви мені почали кидати в лютому 2016 року. Звинувачували в «пособництві терористам» — за їх місцевим кримінальним кодексом це стаття 230, частина 3. Потім я читав [звинувачення] і говорив: в 2014 році, як написано в вашому обвинувальному листі, я їздив по території Докучаєвська, Старобешевого — а це була територія України! Вони ж уже тоді вважали, що це територія їх, «ДНР», була. Мені кидали пред’яви, що я робив якісь злочини. Я їм кажу: ви ж розумієте, це все ні про що, фількіна грамота. І вона [слідчий] прекрасно розуміла це, але їй треба ж було щось мені пред’явити.

Час назад не повернеш. Я думаю, що я не дарма там знаходився. Сподіваюся на це.

Половина моєї душі ще знаходиться там, тому що там залишилися хлопці, з якими я провів не один день, і вони виживають в тих умовах. В яких саме умовах, я говорити не хочу. Не хочу їм нашкодити.

Я ж для початку хочу відновити здоров’я, а потім буде видно — не виключаю, що повернуся в армію служити.

Leave a Reply

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: