Трансгендерність: історія, перші транс-переходи й ситуація в Україні

• Трансгендерність (з англ. trans — між, gender — соціальні характеристики, пов’язані зі статтю) — термін, який вживається на позначення людей, чия гендерна ідентичність не збігається зі статтю, визначеною при народженні.
• Гендерна ідентичність — внутрішнє відчуття своєї приналежності до соціальної групи чоловіків чи жінок або до іншого гендеру, відмінного від двох «нормативних». Стать, записана у свідоцтві про народження трансгендерних людей, та їхня гендерна ідентичність не збігаються.

Перші транс-жінки

Наука з явищем трансгендерності почала ознайомлюватися на початку 20 ст. Німецький вчений, сексолог Магнус Хіршфельд почав вивчати людську сексуальність, у тому числі, гомосексуальність, хоча у ті роки у Німеччині гомосексуальні стосунки були криміналізовані.

Сексолог Магнус Хіршфельд / livelib.ru

Досліджуючи різні випадки, він помітив, що є такі, які не стосуються сексуальної орієнтації, а закцентовані на питаннях комфортного відчуття людини у своєму тілі. Спочатку він ввів термін «трансвестит» — для людей, які перевдягалися в одяг протилежної статі. Далі ж йому зустрічалися випадки серйозніші, ніж перевдягання, коли людина відчувала, що належить не до тої біологічної статі, з якою народилася.

Перший такий випадок він описав у 1922 році — це була транс-жінка Дора Ріхтер. Вона також стала першою людиною, якій видалили яєчка через трансгендерний перехід. Після операції Дора Ріхтер працювала в Інституті соціальних досліджень Магнуса Хіршфельда, адже отримати документи з новим іменем і статтю тоді не було можливим.

Другий, більш відомий випадок, історія Лілі Ельбе. Самоусвідомлення мисткині, як жінки, почалося тоді, коли вона позувала в жіночому вбранні для картин своєї дружини. Далі слідував довгий період пошуків себе та, врешті, вона прийшла до думки, що є насправді жінкою в чоловічому тілі. Під керівництвом Магнуса Хіршфельда Лілі Ельбе зробили операції, і вона навіть отримала документи на жіноче ім’я. Але хірургічне втручання з пересадки матки стало для неї останнім — орган не прижився, і жінка померла.

Коли у Німеччині до влади прийшли нацисти, ці дослідження закрили, як і сам Інститут. Всі матеріали спалили, тож напрацьований досвід був втрачений.

Справа не в психіці

Гаррі Бенджамін / section.in.ua

У 40-х роках у США ця тема продовжувала розвиватися. Тоді опублікували першу статтю — «Транссексуальна психопатія». Вважалося, що трансгендерним людям треба «вправляти» психіку, щоби вони жили відповідно до своєї біологічної статі. Методи виправлення доходили аж до лоботомії (операція, що полягає в розрізанні тканин, які з’єднують лобові долі мозку з його іншими частинами, — авт.ред.).

Такі методи застосовували, поки не з’явився вчений Гаррі Бенджамін. Він багато працював із трансгендерними людьми й детально вивчав їхні випадки. Зрештою, лікар прийшов до того, що не треба впливати на психіку, необхідно приводити тіло у відповідність до того, як людина себе відчуває. Робити це вчений пропонував методами гормональної терапії та операцій.

Він не тільки досліджував, а й займався популяризацією цієї теми. Зокрема, у 1966 році випустив книгу «Феномен транссексуальності».

Саме Гаррі Бенджамін ввів термін «гендерна дисфорія», який описує стан психіки трансгендерних осіб, коли людина не може повністю прийняти свій гендерний статус чоловіка або жінки та відчуває гостре незадоволення ним. Крім того, вчений ввів «Шкалу Бенджаміна» — першу спробу класифікувати й зрозуміти різні форми гендерно-варіативної поведінки. Він описав 6 градацій, починаючи від випадків суто перевдягань, коли людина про зміну статі не думає, і закінчуючи серйозними прикладами, коли людина може вдаватися до спроб самогубства через невідповідність статі. Сам Бенджамін ще тоді казав, що ці 6 типів не треба чітко розділяти. адже людина може спочатку відповідати одному з них, а потім — іншому.

Послідовники Бенджаміна все це зрозуміли більш буквально: вони визначали, на якій шкалі знаходиться людина, і лише так із нею взаємодіяли.

Хибні методики Джона Мані

Джон Мані / wikipedia.org

Відомий випадок, пов’язаний з ім’ям іншого вченого — Джона Мані. У нього була теорія виховання: як дитину виховають, такою вона і виросте. В даному випадку — в аспекті статі й гендеру.

Одного разу йому трапився такий випадок. У сім’ї Реймерів народилися двоє близнюків. Один із них через проблеми з сечовиведенням потребував операції на статевому члені. Втручання не було успішним — хлопчику пошкодили пеніс. Батьки шукали допомоги у цій ситуації, а коли познайомилися з психологом Джоном Мані, той порадив їм виховувати хлопчика як дівчинку. Малюка назвали Брендою (замість імені Брюс при народженні). Але доволі швидко стало зрозуміло, що виховання не допомагає зробити з біологічного хлопця дівчину. Дитина не хотіла носити сукні, бавитися у прийнятні для дівчат ігри тощо. Втім лікар Мані наполягав, що все гаразд, та навіть фальсифікував дані, щоби продовжувати дослідження. Крім того, під час експерименту він вдавався до неетичних методів — змушував близнюків до певної імітації статевого акту між собою, щоби закріпити хлопчачі та дівчачі ролі.

У підлітковому віці на той момент Бренді треба було робити остаточну операцію — штучну вагіну. Втім дитина відмовилася від цього, а батьки не витримали й розповіли всю правду. Зрештою, сім’я відмовилася продовжувати експеримент. Бренді хірургічним шляхом повернули чоловічі статеві органи наскільки це було можливо. Хлопчик взяв собі ім’я Девід. Згодом він одружився, сім’я всиновила трьох дітей, але через пережите і постійні депресії він покінчив життя самогубством у 38 років.

Ця історія призвела до розуміння, що конверсійна терапія (сукупність методик, спрямованих на зміну гендерної ідентичності трансгендерних людей та приведення її у відповідність з приписаною при народженні статтю,— авт.ред.) не є ефективною.

Як визначити трансгендера

Транссексуалізм як діагноз з’явився ще у 9-й редакції Міжнародної класифікації хвороб у 1975 році, але там він не був детально описаний. Докладно транссексуалізм описала Міжнародна Асоціація з гендерної дисфорії ім. Гаррі Бенджаміна, яка виникла у 1979 році (зараз вона відома як Всесвітня професійна асоціація зі здоров’я трансгендерів). Тоді ця організація розробила перші стандарти медичної допомоги трансгендерним людям. Ці постулати лягли в основу DSM-IIІ — класифікації Американської психіатричної асоціації. А вже на її основі розроблялися відповідні діагнози в Міжнародній класифікації хвороб 10-ї версії і лікування.

«Транссексуалізм» або «розлад гендерної ідентичності» відносили до категорії психічних захворювань, а в якості лікування застосовували гормональну терапію, хірургічну корекцію та досвід реального життя — людина мала прожити певний час у відповідності до того гендеру, як вона себе відчуває, і лише після цього остаточно визначали, чи дійсно цей перехід треба робити.

З одного боку, це був крок уперед, з іншого, була низка проблемних моментів. Як встановити, чи дійсно людина трасгендерна? Визначали, як правило, через відповідність певним гендерним стереотипам. Тут важливу роль грав суб’єктивний фактор.

Ще одна проблема цього підходу в тому, що так чи інакше виникали владні стосунки між лікарем та пацієнтом, адже саме медик визначав долю трансгендера.

Те, що не лікують

Коли почали більше розвиватися правозахисні рухи, що стосуються траснгендерних людей, і самі трансгендери стали висловлюватися публічно, виникло розуміння, що описаний вище підхід треба змінювати. Врешті виникло поняття депатологізації, яке визначало, що трансгендерність не є чимось таким, що потребує лікування. Лікуванню підлягає тільки стан гендерної дисфорії, а не трансгенедрність як така.

Далі почалися розробки наступної версії Міжнародної класифікації хвороб. Минулого року опублікували остаточну редакцію 11-ї версії МКХ. У ній діагноз назвали «гендерна невідповідність» і його прибрали з категорії психічних захворювань. Тобто тепер визначено, що психіатри не мають опікуватися цим, оскільки трансгендерна людина психічно адекватна, і методи лікування, які застосовуються (гормональні, хірургічні), нічого спільного з психіатрією не мають.

Діагноз у категорії розпадається на два: один для дорослих та підлітків, інший для дітей. Дискусії щодо дитячого тривають досі — чи потрібен він взагалі? До початку статевого дозрівання ніякі медичні втручання робити не можна, оскільки ще немає тих гормональних змін, які треба було б коригувати. Інші ж кажуть, що якщо дитина себе інакше відчуває, вона може потребувати психологічної допомоги. Тож поки спільного рішення немає.

Минулого року цю класифікацію опублікували. Але її досі остаточно не затвердили. З боку МОЗ, яке за це відповідальне у нашій країні, жодних коментарів з приводу прийняття МКХ не було.

Від непатологічної категорії до пластичної хірургії

Так чи інакше, трансгендерне ком’юніті сходиться на тому, що має бути депсихопатологізація — трансгендерність не можна вважати психічним захворюванням. Але чим конкретно вона має бути — є різні думки.

1. Залишити у класифікації хвороб, але як окрему непатологічну категорію. Наприклад, як вагітність, яка присутня в МКХ, але ясно, що не хвороба, а особливий стан.
2. Ввести так звану «модель морської зірки». Трансгендерність пропонують не визначати як один діагноз, а розбити його на кілька окремих, залежно від потреб конкретної людини. Якщо є потреба в гормональній терапії, то вона йде до ендокринолога, і це один тип діагнозу. Якщо хірургічному втручанні — інший. Якщо є супутні психічні проблеми — третій.
3. Виключення трансгендерності з медичних класифікацій. Тоді операція з корекції статевих органів юридично буде подібна до пластичної хірургії — це не хвороба, а послуга, за яку люди платять гроші. Але тут виникає інше питання: у низці країн, в яких керуються МКХ, трансгендерність підпадає під страховий випадок, тож люди можуть отримувати гормони та часткову компенсацію за операцію від страхових. Якщо ж прибрати трансгендерність зі списку хвороб, все потрібно буде оплачувати власним коштом

Але всі сходяться в одному: має діяти принцип інформованої згоди, коли трансгендерна людина звертається до лікаря, каже, що хоче зробити перехід, лікар розповідає їй про ризики, побічні ефекти тощо. І людина сама на себе бере відповідальність.

Також спільнота сходиться на тому, що медичні і юридичні процедури мають бути розділені. Можливість зміни документів, маркер статі, не має залежати від того обсягу медпроцедур, які людина робить чи не робить. Те, що в паспорті, має просто відповідати тому, як вона себе відчуває й ідентифікує.

Як це — бути трансгендерною людиною в Україні

Процедура трансгендерного переходу і медичних втручань регулюється МОЗ.

Раніше для того, щоби здійснити трансгендерний перехід необхідно було пролежати 30 днів у психіатричному стаціонарі для того, щоби встановити діагноз. Перебування у палаті було відповідно до паспортної статі,відтак люди, які вже почали трансгендерний перехід, могли відчувати дискомфорт.

Встановлений таким чином діагноз був попереднім. Далі людина мала йти на комісію, яка цей діагноз підтверджувала або заперечувала. Комісія була єдина в Києві й те, чи дійсно людина є трансгендерною, визначали з десяток лікарів, які керувалися радянськими поглядами на те, якими мають бути чоловіки й жінки. Якщо особа в їх уявлення вписувалася, вона дозвіл отримувала, якщо ні, то не отримувала.

Дозвіл давали спочатку на операцію, а от документи можна було змінити лише після хірургічного втручання. У той час для проведення операцій існувала і низка протипоказань: неповнолітні діти, шлюб тощо.

У 2016 році це все змінилося. Комісію скасували. Зараз діагноз може встановлювати будь-який психіатр. Для цього не треба лежати в стаціонарі — необхідно ходити на консультації до психіатра, але протягом двох років. Хірургічна операція також тепер не є обов’язковою для зміни документів — можна обмежитися гормональною терапією. Після цього людина йде до сімейного лікаря, отримує медичне свідоцтво і далі може змінювати документи у відповідності до своєї статі.

З боку МОЗ було розуміння, що треба скоротити два роки консультацій, скоригувати деякі моменти. Збиралася робоча група, яка підготувала зміни до протоколу, але його так і не підписали. У МОЗ пояснили це тим, що тепер працюють із іноземними протоколами. Тоді активісти переклали британський, але його теж не підписали.

Наразі проблеми трансгендерів в Україні лишаються невирішеними.

Ганна Беловольченко

17.04.2019